 На виконання Постанови Верховної Ради України від 18 грудня 2018 року № 2654-VIII «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2019 році», згідно з розпорядженням голови Донецької обласної державної адміністрації, керівника обласної військово-цивільної адміністрації від 12 грудня 2018 року № 1481/5-18 «Про План основних заходів Донецької обласної державної адміністрації на 2019 рік», з метою збереження національної пам'яті, консолідації та розвитку національної свідомості українського народу, у липні 2019 р. передбачено відзначення таких пам’ятних та ювілейних дат:01.07.2019 – День архітектури України
04.07.2019 – День Національної поліції України
05.07.2019 – 5 років з днів звільнення міст Східної України від російської окупації: Слов'янська, Краматорська, Дружківки, Костянтинівки (05.07.2014).
06.07.2019 – 5 років з днів звільнення міст Східної України від російської окупації: Бахмута (06.07.2014).
07.07.2019 – День працівника природно-заповідної справи;
День Військово-Морських сил Збройних сил України;
100 років з дня народження Дмитра Вітовського (1919–1947), військового діяча.
07-09.07.2019 – 360 років з часу Конотопської битви (1659), в якій українське військо здобуло перемогу над російським.
08.07.2019 – День родини
09.07.2019 – 110 років з дня народження Петра Олійника (псевдонім – Еней) (1909–1946), військового діяча, полковника УПА.
15.07.2019 – День українських миротворців.
16.07.2019 – у цей день (1990) Верховною Радою УРСР було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.
17.07.2019 – 170 років з дня народження Олени Пчілки (справжнє ім’я та прізвище – Ольга Косач) (1849–1930), письменниці, перекладачки, громадської діячки, фольклориста, етнографа.
21.07.2019 – 5 років з днів звільнення міст Східної України від російської окупації: Торецька (21.07.2014).
22.07.2019 – 200 років з часу прем’єри п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка» на сцені полтавського театру (1819).
25.07.2019 – 150 років з дня народження Михайла Косача (1869–1903), письменника, фольклориста, вченого-метеоролога.
28.07.2019 – День хрещення Київської Русі – України.
29.07.2019 – День Сил спеціальних операцій Збройних Сил України.
30.07.2019 – 5 років з днів звільнення міст Східної України від російської окупації: Авдіївки (30.07.2014).
1) 5 років з днів звільнення міст Східної України від російської окупації: Слов'янська, Краматорська, Дружківки, Костянтинівки (05.07.2014), Бахмута (06.07.2014), Торецька (21.07.2014), Авдіївки (30.07.2014)
Правові підстави:
Лист Міністерства освіти і науки України від 05.06.2019 № 1/9-355 «Щодо хронології подій 2014- 2019 років».
Інформаційні матеріали:
Окрім оформлення вебсторінок «На захисті територіальної цілісності України» на сайтах і блогах закладів освіти області доцільним є залучення педагогів та вихованців літньо-оздоровчих пришкільних таборів до церемоній урочистого покладання квітів до пам’ятників, пам’ятних знаків, меморіальних дошок на честь загиблих учасників АТО / ООС; проведення акції «Усні історії захисників України» (запис спогадів військовослужбовців Збройних Сил України).
2) До 29-ті річчя з дня прийняття Декларації про державний суверенітет України (16.07.2019)
Інформаційні матеріали:
Інформаційні матеріали до 29-ї річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України, підготовлені працівниками Донецького ОБЛІППО (див. додаток 1)
3) До Дня хрещення Київської Русі – України (28.07.2019)
Правові підстави:
-Указ Президента України від 25 липня 2008 року № 668/2008 «Про День хрещення Київської Русі – України»
Інформаційні матеріали:
- інформаційні матеріали до Дня хрещення Київської Русі – України, підготовлені працівниками Донецького ОБЛІППО (див. додаток 2).
Термін подання інформацію про оформлення вебсторінок на сайтах і блогах закладів освіти міст / районів / ОТГ / ВЦА буде повідомлений додатково.
Додаток № 1
до листа Донецького ОБЛІППО
від 27.06.2019 № 641 / 03
Інформаційні матеріали до 29-ї річниці
прийняття Декларації про державний суверенітет України
16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.
Декларація про державний суверенітет України була прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року як державно-правовий акт, покликаний гарантувати інтереси Українського народу.
Історичні умови прийняття Декларації про державний суверенітет України:
1. Наростання кризових явищ в економічному та політичному житті Радянського Союзу.
«Революція згори», яку задумували ініціатори «перебудови» на чолі з генеральним секретарем ЦК КПРС не привела до прискорення соціально-економічного розвитку радянського суспільства. . У 1990 р. в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 p.; національний доход відповідно зменшився на 3,6%. Водночас грошові доходи населення республіки 1990 р. зросли на 15,7% порівняно з 1989 p., що спричинило небувалий тиск на товарний ринок, загострення проблеми дефіциту товарів народного споживання, інфляцію.
2. Розвиток політичного плюралізму, який привів до пожвавлення соцального, національно-демократичного рухів, розгортання багатопартійності.
Непослідовне, половинчасте реформування народного господарства, невміння партії вести політичну боротьбу в умовах конкуренції, втрата партійним керівництвом контролю за процесом перебудови зумовлювали, з одного боку, посилення антикомуністичних настроїв у суспільстві, з іншого — появу руйнівних процесів у самій КПРС. Про кризовий стан Комуністичної партії України – частини КПРС – свідчать статистичні дані: якщо за 1989 р. кількісний склад республіканської парторганізації зменшився на 0,25%, то за 1990 р. — на 10%.
Активізація українського національно-демократичного руху привела до створення Установчого з'їзду «Народного Руху України за перебудову», делегати якого репрезентували майже 280 тис. громадян України. Під час з’їзду, що відбувся у вересні 1989 року в Києві, поряд з гострою критикою пануючої радянської тоталітарної системи звучали міркування про її демонтаж, скасування 6 статті Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС у суспільств, створення умов для вільного підприємництва, запровадження в обіг власної грошової одиниці, формування власних армії, флоту і служби безпеки. У лавах НРУ об’єдналися краще представники української національної інтелігенції (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), колишні в’язні радянських тюрм – дисиденти (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, М. Горинь та ін.).
Одночасно в Україні виник незалежний масовий робітничий рух, якого живило невдоволення соціально-економічним становищем в індустріальних районах республіки. Першими застрайкували гірники шахти «Ясинуватська—Глибока» (15 липня 1989 р.) в Макіївці. Потім центр подій перемістився в Донецьк. У липні 1989 р. шахтарський страйк підтримали, припинивши роботу, 182 шахти. Їхні робітники вимагали надання економічної самостійності підприємствам вугільної галузі, підвищення заробітної плати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних та житлово-побутових проблем. Страйк завершився 30 липня 1989 p., після того, як уряд спеціальною постановою пообіцяв задовольнити майже всі вимоги страйкарів. Однак матеріальний стан робтників продовжував погіршуватися. У червні 1990 р. в Донецьку відбувся перший з'їзд шахтарів СРСР (58% делегатів становили представники з України), який головною причиною застою в економіці визнав існуючу систему господарювання та управління на чолі з КПРС. Рішення та вимоги з'їзду були підтримані одноденним попереджувальним страйком, що прокотився Україною 11 липня 1990 р. Участь у ньому взяло 256 підприємств республіки. На мітингах висували вимоги щодо відставки діючого уряду та створення уряду національної довіри, деполітизації правоохоронних органів, виведення парткомів з підприємств, націоналізації майна КПРС.
3. Проведення виборів до Верховної Ради Української РСР та формування парламентської опозиції.
Центральною подією в суспільному житті були вибори в березні 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів. Вихід на політичну арену значної кількості нових громадських формувань суттєво змінив характер виборів, які вперше за радянських часів були альтернативними (на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже 3 тис. кандидатів).
У новообраній Верховній Раді України окрім парламентської більшості («група 239»), яка об’єднувала прихильників комуністичної ідеології, сформувалася парламентська опозиція – Народна рада (125 депутатів). Опозиція з перших днів роботи Верховної Ради відігравала помітну роль. Її представники (І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та ін.) очолили 7 з 23 постійних комісій. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.
Зміст Декларації про державний суверенітет України
Державний суверенітет визначався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність республіканської влади в межах території Української РСР, незалежність і рівноправність у міжнародних відносинах. Територія Української РСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. Верховна Рада постановляла, що віднині від імені народу України може виступати тільки вона.
Мовою документа
«Верховна Рада Української РСР,
виражаючи волю народу України,
прагнучи створити демократичне суспільство,
виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини,
шануючи національні права всіх народів,
дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України,
визнаючи необхідність побудови правової держави,
маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України,
П Р О Г О Л О Ш У Є
державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».
Декларація утверджувала виключне право українського народу на володіння, користування та розпорядження національним багатством своєї країни. В ній ішлося про те, що УРСР має створити власні банки, включно із зовнішньо-економічними, а також самостійно формувати цінову, фінансову, митну та податкову системи, свій державний бюджет та контролювати використання його коштів, а в разі потреби запровадити власну грошову одиницю. Говорилося також про проблеми екологічної безпеки, які набули особливої актуальності для тогочасного українського суспільства після аварії на Чорнобильській АЕС.
Мовою документа
«IV. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНСЬКОЇ РСР
…Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.
Українська РСР регулює імміграційні процеси.
Українська РСР виявляє турботу і вживає заходів щодо охорони і захисту інтересів громадян Української РСР, які перебувають за межами Республіки».
У Декларації про державний суверенітет України проголошувалося право на власні Збройні Сили, внутрішні війська, органи державної безпеки. Українська держава перебрала право самостійно визначати порядок проходження військ. служби громадянами республіки.
Було задекларовано намір України в майбутньому стати нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Зазначимо, що у 1990 р. Українська РСР у складі Радянського Союзу була членом Організації Варшавського договору –військового союзу європейських соціалістичних держав за провідної ролі СРСР. Протистояння між ОВД та НАТО часів «холодної війни» сприяло розповсюдженню в українському суспільстві побоювань, що через членство в ОВД наш народ буде втягнутий у третю (атомну) війну.
Мовою документа
«X. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ
Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.
Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.
Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права»
У Декларації визнавався обов'язок державних органів влади забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, запровадження та функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. Україна зарезервувала за собою право на повернення у власність її народу національно-культурних та історичних цінностей, які тимчасово знаходяться за її межами.
Мовою документа
«VIII. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК
Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.
Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.
Українська РСР виявляє піклування про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами Республіки».
Історичне значення прийняття Декларації про державний суверенітет України
Україна одною з перших серед республік СРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет.
На думку науковців, світова конституційна практика свідчить, що деклараціями встановлюються найбільш важливі положення, які визначають вигляд майбутньої держави та суспільства, характер відносин між громадянином та державою. Такі документи завжди приймаються на переломних етапах розвитку суспільства і, як правило, увага акцентувалась на правах людини (Декларація незалежності США, 1776 р.; Декларація прав людини і громадянина у Франції, 1789 р.). Саме таким документом для українського народу стала Декларація про державний суверенітет 1990 р., у ІІ розділі якої проголошувалося: «Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР».
Отже, Декларація започаткувала процес новітнього державотворення в Україні на демократичних засадах. Прийняття Декларації створило правові передумови для ухвалення 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України. За своїм змістом Декларація про державний суверенітет відіграла роль малої Конституції, її основні принципи та положення були враховані під час прийняття Основного Закону держави 28 червня 1996 р.
Література
1.Декларація про державний суверенітет України (Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990, N 31, ст.429). – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/55-12 (останній перегляд: 26.06.2019).
2.Історія України : Навчальний посібник / О. Д. Бойко. – К.: Академвидав, 2006.- 686 c. – Режим доступу: https://history.vn.ua/book/boyko/110.html (останній перегляд: 26.06.2019)
3.Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2004. – 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Deklaraciya_pro_derzh_suverenitet (останній перегляд: 26.06.2019)
Додаток № 2
до листа Донецького ОБЛІППО
від 27.06.2019 № 641/ 03
Інформаційні матеріали до Дня хрещення Київської Русі - України
За християнською православною традицією 28 липня відзначається День пам’яті рівноапостольного князя Київського Володимира Святославовича. Указом Президента України від 25 липня 2008 року № 668/2008 у цей день встановлено державне свято – День хрещення Київської Русі - України.
В історичній науці вважається, що саме за часи правління великого князя київського Володимира Святославовича (980-1015), відбулося прийняття християнства як державної релігії Київської Русі – України. Підставою для цього висновку є літописні оповідання про хрещення мешканців Києва у 988 р. після повернення князя Володимира Святославовича з походу 987 р. до Криму, що входив до володінь тогочасної Візантійської імперії.
Найбільш детально про обставини хрещення Русі – України розповідається в літопису «Повість временних літ» («Повість минулих літ»). Також збереглися кілька варіантів житій князя Володимира Святославовича.
Хоча візантійські автори не згадують про хрещення Київської Русі - України, але вони розповідають про захоплення Володимиром Святославовичем Херсонеса Таврійського, або Корсуня (Лев Діакон, Х ст.), про одруження великого князя київського з візантійською принцесою Анною (Михаїл Пселл, ХІ ст.; Іоанн Скіліца і Георгій Кедрин, ХІІ ст.). Про одруження князя Володимира Святославовича на царівні Анні, його хрещення згадується у творах східних істориків: араба Ях’я Антіохійського та вірменина Асохіка Таронаці.
Історичні умови прийняття християнства як державної релігії Київської Русі - України
Сучасні українські історики розглядають хрещення Русі – України 988 р. як завершальний етап тривалого процесу поширення християнства у Східній Європі, що зайняв понад 100 років.
Деякі дослідники пов’язують згадку візантійських авторів про «народ Рос», який охрестився після набігу на Константинополь 860 р., із київським князем Аскольдом. На їхню думку, правдивою є легенда про хрещення Аскольда під враженням бурі, яка нібито виникла та розметала лодії язичників – русів після опускання до морських вод ризи святої Богородиці, що зберігалася в церкві у Влахернах. Аргументом на користь легенди є окружне послання патріарха Константинопольського Фотія до Східних Церков 867 року, де говориться: «Не лише болгари звернулися до Христа, а й руси. Вони підняли руку на Ромейську імперію, але тепер і вони змінили еллінську й безбожну віру, у якій раніше перебували, на чисте життя у Христі. І в них запалала така спрага віри й наснага на праведне життя, що вони прийняли пастиря і з великим сумлінням приступають до Христових таїнств». Однак у 882 р. київський князь Аскольд був убитий варягами за наказом Олега Віщого, язичника за вірою.
Точно відомо, що княгиня Ольга (945-964), дружина Ігоря Старого, була християнкою. За «Повістю временних літ» вона хрестилася під час візиту до Константинополя (957 р.). Згідно із «Записками» візантійського імператора Костянтина Багрянородного, літописного хресного батька Ольги, київська княгиня приїхала до Константинополя вже християнкою. До складу її пошту входив християнський священник. Син Ольги князь Святослав Хоробрий відмовився хреститися, «бо його дружина цього не прийме». Однак досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем, зумовили прийняття християнство внуком Ольги князем Володимиром Святославовичем. Іншими факторами прийняття християнства в якості державної релігії Київської Русі-України були:
1. Південний вектор цивілізаційної орієнтації, який визначився для Подніпров’я ще за часи існування античних міст-держав у Північному Причорномор’ї.
2. Домінування світської влади над релігійною відповідно до візантійської моделі християнства, що відповідало інтересам великого князя київського.
3. Візантійське православ'я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії.
Релігійна реформа великого князя київського Володимира Святославовича
Із літопису «Повість временних літ» відомо, що внук Ольги, син великого князя київського Святослава Володимир після перемоги в усобиці над братом Ярополком почав приділяти велику увагу релігійному питанню. Очевидно, він намагався за допомогою релігії ідеологічно зміцнити свою владу. На початку свого правління, у 980 р., князь Володимир Святославич запровадив державний язичницький культ, створив пантеон язичницьких богів на чолі з богом грому та блискавки Перуном. Цей культ передбачав людські жертви: у літописі згадується про вбивство киянами варяга-християнина, який не дозволяв принести в жертву за жеребом язичницьким ідолам свого сина.
Проте модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; ускладнювала розвиток зв’язків із християнськими країнами.
Вирішенню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візантійський імператор Василь II, проти якого розпочалося повстання на чолі з Вардом Фокою в Малій Азії, попросив у князя Володимира Святославовича військової допомоги для придушення заколотників. Князь погодився, але висунув вимогу — одруження із сестрою імператора Анною. Це була надзвичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів, візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або хоча б за представників родини німецьких імператорів. Проте обставини були сильніші за традиції: реальна загроза Константинополю змусила Василя II піти на поступки. Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили заколотників. Проте, опанувавши ситуацією, імператор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю віддати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої мети, Володимир здійснив блискавичний похід до Криму і захопив важливий пункт візантійського панування на півострові, головну житницю імперії — Херсонес (Корсунь). Імператору нічого не залишилось, як виконати умови угоди. Саме в Корсуні у 987 р. (за іншими даними – восени 989 р.) князь Володимир Святославович взяв шлюб з Анною і, за церковною легендою, хрестився.
Мовою документа
Похід князя Володимира на Корсунь. Хрещення князя Володимира
«Пішов Володимир з військом на Корсунь, город грецький. Та заперлися корсуняни в городі, і став Володимир з одного боку города в гавані, на віддалі одного польоту стріли од города, і боролися кріпко городяни з ними. Володимир обложив город, і знемагали люди в городі. І сказав Володимир городянам: «Якщо ви не здастеся,— буду стояти хоч три роки.
…І от [один] муж, на ім’я Анастас, корсунянин, стрілив, написавши на стрілі: «За тобою, зі сходу, є колодязі 1, з яких іде вода по трубі. Перекопавши [їх], ви переймете воду». Володимир же, це почувши [і] глянувши на небо, сказав: «Якщо збудеться се — охрещусь». І тут одразу звелів він перекопати труби, і перейняли вони воду, і люди знемагали від спраги і здалися.
І ввійшов Володимир у город, і дружина його. І послав Володимир [послів] до цесаря Василія і Костянтина, говорячи так: «Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому городу [те], що й сьому вчинив». І, це почувши, опечалились цесарі, [і] послали [йому] вість, так говорячи: «Не належить християнам заміж виходити за поган і оддавати за них. Якщо ж ти охрестишся, то візьмеш її, і дістанеш царство небесне, і з нами єдиновірцем будеш. Якщо ж сього не вчиниш — не зможемо ми віддати сестри своєї за тебе». І, це почувши, Володимир мовив посланим цесарями: «Скажіте обом цесарям так: «Я охрещусь, тому що раніше від сих днів іспитав я закон ваш, і він мені єсть до вподоби, і віра ваша, і служба. Бо мені розповіли послані нами мужі.
…Охрестився ж він [Володимир] у церкві святої Софії. І єсть церква тá в городі Корсуні, стоїть вона на [високому] місці посеред города, де ото чинять торг корсуняни… По охрещенні ж привів він цесарицю [Анну] на обручення. А сього не відаючи, [деякі] неправильно говорять, ніби він охрестився в Києві, інші ж — кажучи, [що] у Василеві, а другі, говорячи, [ще] інакше кажуть. Коли ж охрестили Володимира в Корсуні, [то] передали йому віру християнську, кажучи так: «Хай не спокусять тебе деякі з єретиків»»
Слід зазначити, що за літописом «Повість временних літ» князь Володимир Святославович прийняв рішення про хрещення не через події, пов’язані з повстанням Варда Фоки, а через свідомий «вибір віри». Літописне оповідання показує, що князь Володимир Святославович активно цікавився вірами сусідніх країн: не тільки східним християнством, але й ісламом, юдаїзмом, західним християнством.
Згідно з літописом після того, як князь Володимир Святославович повернувся з корсунського походу, у Києві було повалено язичницьких ідолів, а священики, які прибули з Константинополя й Херсона, провели масове хрещення киян у водах р. Почайни. Згода охреститися стала для мешканців Києва випробуванням на персональну лояльність своєму князеві: «аще не обрящеться кто заоутра на рѣцѣ ... противникъ мнѣ да будеть».
Разом із християнською релігією з Візантії Русь запозичила й церковну організацію. Імовірно, за правління князя Володимира Святославовича було створено Київську митрополію, підпорядковану Константинопольському патріархату.
Мовою документа
Хрещення киян
«І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями
…Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб,— то мені той противником буде». І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: «Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли». А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли — ті до шиї, а другі — до грудей. Діти ж [не відходили] од берега, і а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили [у воді], а попи, стоячи, молитви творили.
…І, це сказавши, повелів він [Володимир] робити церкви і ставити [їх] на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія [Великого] на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по городах церкви, і попів [настановляти], і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах. І, пославши [мужів своїх], став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони були вірою і, як померлого, вони оплакували».
Історичне значення прийняття християнства в якості державної релігії Київської Русі-України
Упровадження християнства в якості державної релігії Київської Русі – України значно вплинуло на історичний розвиток українського народу:
1. Християнство стало надійним ґрунтом для створення могутньої централізованої держави. До кінця 80-х років X ст. Київська Русь - Україна була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність тільки завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ князем Володимиром Святославовичем: було зламано сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утверджене єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).
2. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира до кола християнської сім'ї європейських правителів, а Київській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканими; на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін. Це підтверджують тісні контакти нащадків князя Володимира Святославовича не тільки з Візантією, а також із Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Протягом X—XIII ст. представники династії Рюриковичів уклали 83 шлюби з правлячими західноєвропейськими родинами.
3. Християнська віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.
Вже за часи правління князя Володимира Святославовича, біля 989-996 рр., у Києві було побудовано храм, присвячений Богородиці. Цей храм відомий як Десятинна церква, тому що на його утримання князь Володимир віддав десяту частину своїх багатств. Саме при християнських церквах, збудованих після хрещення Русі – України, було влаштовано школи для навчання грамоти.
Відеоматеріали
1. Серія «Невідома Україна. Нариси нашої історії», фільм 16 «Чому погас вогонь Перуна…» (режисер: Л. Удовенко; автори сценарію: Л. Федорова, Л. Удовенко; оператор: О. Максимовський, «Київнаукфільм», 1993 р.): https://www.youtube.com/watch?v=Wm_JUGTadQM
2. Серія «Історична правда з Вахтангом Кіпіані», фільм «Хрещення Русі. Володимир Великий» (телеканал Zik, 2017 р.): https://www.youtube.com/watch?v=nojiygs9CUM
Література
1.Аркас М. М. Історія України-Русі / М. М. Аркас. – К.: Вища школа, 1990. – 456 с.
2.Бойко О. Д. Історія України : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / О. Д. Бойко. - К. : Академія, 2002. - 656 с. – Режим доступу: https://history.vn.ua/book/boyko/24.html
3.Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі / М. Ю. Брайчевський – К.: Наук. думка, 1988. – 260 c. – Режим доступу: http://www.bibliotekar.ru/rusHristianstvo/index.htm .
4. Видатні постаті в історії України (ІХ–ХІХ ст.) : короткі біогр. нариси, іст. та худож. портрети. – К. : Вища шк., 2002. – С. 25–29.
5. Гай-Нижник П. П., Батрак О. П. Хрещення Русі великим князем Київським Володимиром: обрання віри і цивілізаційно-політичного поступу // Гілея. – 2015. – Вип.102 (№11). – С.7–22. – Режим доступу: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc/2015doc.baptism.php
6. Галушка А.А. Хрещення Русі 987–989 // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2013. - 688 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Khreschennia_Rusi
7. Грушевський М. С. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / М. С. Грушевський – Репр. вид. – К. : Наук. думка, 1991. – Т. 1 : (До початку XI віку). – 648 c. – (Пам'ятки історичної думки України). – Режим доступу : http://litopys.org.ua/hrushrus/iur1.htm .
8. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; відп.ред О. В. Мишанич. – К., 1989 – 591 с. – Режим доступу : http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=elib_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=ID=&S21STR=0006367
9. Полонська-Василенко Н. Д.. Історія України : у 2 т. / Н. Д. Полонська-Василенко. – К. : Либідь, 1992. – Т. 1 : До середини ХVII століття. – 640 с. – Режим доступу: http://www.infoukes.com/ukremb/history/POLONSKA/Title.htm.
10.Ричка В. М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації / В. М. Ричка // Український історичний журнал. - 2001. - № 2. - С. 23-33. - Режим доступу: http://resource.history.org.ua/publ/journal_2001_2_23
11. Ричка В.М. Anni Mundi: народження християнської країни / В. М. Ричка // Український історичний журнал. - 2013. - С. 24-39. - Режим доступу: http://resource.history.org.ua/publ/journal_2013_5_24
12. Ричка В. Хрещення Русі 988 р.: ідейний зміст літописного сюжету / В. М. Ричка // RUTHENICA. - 2004. - 3. - С. 93-102. - Режим доступу: http://resource.history.org.ua/publ/ruthenica_2004_3_93
13. Рудницький Ю. Володимир Великий: від байстрюка до імператора / Ю.Рудницький // Дзеркало тижня. – 2008. – 15-21 берез. (№ 10). – C. 21. – Електрон. версія: режим доступу: http://ukrhist.at.ua/publ/11-1-0-185. | 
